У відвертому інтерв’ю VIVA! Вадим Карп’як розповів про розлуку з дружиною Тетяною, «дистанційне» виховання молодших дітей — сина Ореста і доньки Марти, зворушливі сімейні традиції та святкування Різдва й Нового року.
— Два роки війни для багатьох родин стали серйозним випробуванням. Ваша сім’я виїхала з Бучі 24 лютого, а через місяць — з України. Як це — бути татом та чоловіком на відстані? Чого вам найбільше бракує?
Це дивне відчуття. Мене до цього ніхто не готував, звичайно, як і нікого не готував. Я пам'ятаю, в Могилянці на першому курсі у нас була тема з англійської мови Long Distance Marriage. Тобто пара, яка одружена на великій відстані, коли чоловік в одному місці, а дружина — в іншому. Ми вчили якісь діалоги з цієї теми, терміни. Я тоді дуже дивувався: що це може бути за сім'я, коли він в одному місці, а вона далеко-далеко в іншому? Це ж не сім'я. Виявилося, що сім'я. Виявилося, що так можна.
Я не буду обманювати, що це повноцінна сім'я. Мені бракує, коханій бракує, дітям. Всім-всім бракує. І це банально сказати, що складно бути татом на відстані. Насправді це не складно, тому що я не докладаю всіх батьківських зусиль, яких докладав би, якби діти були поруч. Я не граюся з ними, не читаю їм, ми не дивимося разом кіно, не гуляємо, не обговорюємо війну і все, що відбувається. Не можна бути повноцінним татом на відстані. Я зараз фактично проїдаю той запас батьківства, який заклав до 24 лютого. Все, що заклав як тато, оцей зв'язок з дітьми, який у мене був, зараз я і вони його споживають. Ми підживлюємо нашу любов з дітьми на відстані тим, що в нас було, нашими спогадами, нашими планами на майбутнє і дуже рідкісними зустрічами. Без цього міцного фундаменту, боюся, було б взагалі неможливо підтримувати стосунки. Але ми стараємося.
На відстані — це не батьківство в тому сенсі, яке я вкладаю у це слово. Мені найбільше бракує просто фізично бачити і відчувати їх поруч. Бракує дивитися, як вони ростуть. Як Орест займається карате, їздить на змагання і дуже захоплюється цим. Як Марта зацікавилася театром і драмою. Як самостійно вчиться малювати і створює комікси та манги. Як вона танцює, а я все це бачу в екрані смартфона і навіть не можу з нею підтанцювати. Моєму батьківству бракує нормальності. Тому що онлайн — це не нормально. Це замінник. Добре, що він є, без нього було б взагалі невідомо що, але це ілюзія, ніби онлайн може замінити живе батьківство. Не може.
— Чи не боїтесь віддалитися з дружиною? Що робите, щоб цього не сталось?
Та ні, цього страху в мене немає. Ми з Танею створили сім'ю, коли самі були вже сформованими людьми. Ми — незалежні особистості і доповнюємо одне одного, а не заміняємо. Напевно, багато людей так можуть сказати, але я радий, що можу це не тільки казати в інтерв‘ю, але і відчувати, що це справді так. У нас стосунки, в яких я довіряю коханій і не відчуваю віддаленості, навіть на цій відстані. Мені просто її бракує. Але в ті рідкісні моменти, коли ми бачимося десь раз на пів року, таке відчуття, наче ми попрощалися учора. Немає моменту звикання знову до людини. Це якась магія. Не знаю, як це пояснити раціонально.
Ми просто продовжуємо спілкуватися, і оскільки вона мій партнер, а я — її партнер, ми намагаємося на відстані робити те ж саме, що й робили. Вона дає почитати свої тексти, які збирається друкувати, я її прошу поради про теми, які треба висвітлювати в ефірі. Ми обговорюємо новини, книжки, фільми і пліткуємо про наших знайомих. Ми намагаємося щовечора випити бокальчик вина чи чаю — так, як ми це завжди робили, вклавши дітей спати: сідали і обговорювали день, плани, що було і що буде. Так і зараз робимо.
Тобто якогось особливого секрету підтримання стосунків немає. Я знаю, що люди хочуть інколи почути чарівну пораду, яка все виправить, коли погано. Це так не працює. Це стосунки, які склалися ось так, і вони в кожного унікальні. І я неймовірно щасливий, що в мене вони такі.
Вадим Карп’як з дружиною Тетяною
— Нещодавно ви були ведучим премії «Тато року». Що для вас означає «тато року» сьогодні?
Це кожен тато, який у Збройних силах України. Оце тато року, це загальне поняття. Я нещодавно стежив за волонтерською премією, яку 10-й рік поспіль вручають в Україні. І цього року організатори вирішили відзнаку нікому не вручати, бо кажуть, що дуже складно обирати, хто з волонтерів важливіший.
Тому я розумію, як було складно вибирати тата року VIVA! Це мудре рішення — відзначити дуже багато військових. Тому що кожен, хто зараз захищає Україну, робить це як захисник і як тато. Бо він захищає її для своїх дітей.
З іншого боку, є ж і персонально якийсь вимір. Наприклад, татом року я несподівано міг би назвати свого тата. Йому 74, він зараз сам живе, мама, на жаль, померла кілька років тому. І він своє батьківство в час великої війни відкрив зовсім по-новому. Я відчуваю, як він переживає за мене і брата. Мені 46 років, братові 42, але я зовсім по-новому відкриваю і відчуваю його батьківство і цю ніжність у суворі часи.
— Як у нинішніх реаліях відзначаєте важливі події та свята, наприклад, день народження дітей чи дружини?
Нема мені чим похвалитися щодо відзначень важливих подій та свят, бо я їх не відзначаю. Так, бокал вина вип'ю символічно, якщо є така можливість — за день народження коханої чи дітей. Не до свят. От зовсім не до свят.
Дітей, звичайно, привітаю, ми з дружиною домовимося, що їм купимо. Але, наприклад, Марта на свій день народження збирала гроші. Домовилася, що їй у Британії однокласники не будуть дарувати подарунки, а натомість пожертвують гроші дітям, які страждають в Україні від війни. Вона зібрала якусь суму і прицільно через біржу благодійності перерахувала кошти організації, яка саме займається допомогою діткам, що постраждали від війни.
Тому настрій, як ви розумієте, не святковий, і його штучно розганяти теж бажання немає.
— Які сімейні традиції є у вашій родині? За час розлуки з’явилися нові?
Ми традиційно на Різдво завжди їздили в Коломию до моїх батьків, а потім до тата, тому що там можна було ходити колядувати. Там ці всі традиції були живущі і не такі театральні, як на Київщині.
Була ще одна кількарічна добра традиція, якої ми дотримувалися. Оскільки я — «коломийський», а кохана — «херсонська», то вона більше любить море, а я більше гори. І тягнути дітей на море — це завжди її ідея, моя ідея — тягнути в гори.
Кілька років я забирав дітей, брат брав свого сина, до нас долучалась купа наших знайомих з дітьми і ми всі йшли таким табором на кілька днів у гори. Це не був перехід — ми виходили на якусь полонину, знаходили гарне місце з краєвидом, ставали табором і кілька днів стояли. Палили багаття, збирали гриби, ходили збирали сміття по лісу, щоб потім забрати його з собою після поганих туристів. Якось так розважалися. А Таня в цей час займалася собою: їхала в якийсь пансіонат, спа і відпочивала. В такій формі це був наш традиційний момент влітку.
Взимку ми з коханою теж мали гарну традицію: на її та мій дні народження виїздити в гори. У неї день народження на початку березня, у мене — в січні. Вона любить кататися на лижах і гори визнає в зимовий час. А я кататися на лижах не люблю. Тому ми теж розподіляли ці дні народження — діти залишалися вдома, а ми вдвох на кілька днів тікали. Вона зранку до вечора каталася трасами Буковеля, а я лазив зимовими горами. Це такі трошки навіть ризиковані походи. Береш з собою ножа, термос з чаєм, кілька бутербродів і невелику флягу з віскі. І йдеш один день в один бік, інший день — в інший. А тоді ввечері зустрічаємося і залазимо в сауну чи чани. Така була гарна традиція. Але як ви розумієте, зараз ми її не підтримуємо і часто вечорами мріємо про те, що повернемося до неї.
Єдина традиція, яка з'явилась за час війни, це коли діти зранку йдуть на шкільний автобус у далекій Британії і перед тим, як сісти на цей автобус, телефонують мені. Ми обмінюємося враженнями, плануємо коротко день, бажаємо один одному результативних справ, вони мені махають, а я їм. У мене це в районі 9:00, у них — близько 7:00. Отака наша щоденна традиція: зранку в будній ми обов’язково зідзвонюємось.
— Як святкуватимете Різдво та Новий рік цього року?
У мене немає планів на Різдво і Новий рік. Навіть будувати їх не хочеться. Різдво — це сімейне свято, Новий рік — карнавальне. Мене завжди так вчили і завжди у нас було, що Різдво вдома, це сім'я, це Святвечір, а потім — колядувати. А Новий рік завжди десь з друзями. Ніхто не вимагав, щоб я на Новий рік був удома, це не сімейне свято. Це свято, де треба веселитися. Я вже казав, що настрій не той, тому цього року і планів особливих немає. Як буде — так буде, нічого не загадую.
— Ви — батько трьох дітей. Двоє за кордоном, старший Марко у Києві. Чи вдається справедливо розподілити увагу кожному?
Думаю, батькам взагалі слід забути про те, що можна справедливо розподіляти час між своїми дітьми. Навіть якщо ти будеш вивіряти все за годинником, завжди хтось з дітей казатиме: «Ага! А ти йому приділяєш більше часу, ніж мені» або «Ти з ним робив те, а зі мною не хочеш?». Тому це все балансування на канаті, яке мусить вдаватися кожному батькові чи мамі.
Марко зі мною. Він, звичайно, бенефіціар всієї цієї історії через те, що живе окремо від нас і приїздить на вихідні та свята, і ми завжди стараємося якомога більше проводити часу. Але об'єктивно живе він не зі мною в нормальній ситуації. Коли я забирав його раніше, то, звісно, розподіляв час між трьома, хоча Орест і Марта отримували час і в будні, а не тільки у вихідні. А зараз весь час, коли я забираю Марка, я не ділю цей час фактично ні з ким, тільки з ним. Ми щось читаємо, гуляємо, дивимось кіно, п'ємо каву, щось готуємо, обговорюємо, граємо в комп'ютерні чи настільні ігри. Тобто він зараз отримує більшість, в цьому сенсі він відіграється на Оресті і Марті за ті роки, коли вони мали увагу тата, а він її не доотримував. Тому про справедливість не йдеться, це завжди ситуативно.
— Скільки часу в середньому в день спілкуєтеся з дітьми? Зазвичай у відеоформаті?
Якщо йдеться про Марту та Ореста, немає чітко визначеного часу, який я виділяю на спілкування з дітьми. Мовляв, от 15 хвилин на день треба поспілкуватись. Ні. Ми зранку завжди говоримо мінімум кілька хвилин, коли вони їдуть до школи. А потім, повірте, я можу й тиждень з ними не говорити. Якщо немає про що сісти-поговорити, то немає чого симулювати ці задушевні розмови.
У них своє життя, вони мають свої справи, і це треба поважати. Тому постійно їх смикати і відволікати, щоб я виконав свій батьківський обов'язок і поговорив з дітьми — не мій варіант. Це мусить бути взаємне бажання. Інколи у них з'являється таке бажання, вони телефонують і кажуть, особливо Орест: «Тату, я хочу з тобою поговорити». Орест більше любить поговорити, ніж Марта. І тоді ми обираємо час, сідаємо і говоримо. І це може насправді дуже довго тривати. Він ділиться своїми любовами шкільними, в нього це називається «краш». Розповідає, що на тренуваннях з карате, як вони грають у футбол з однокласниками, з ким дружить, з ким не дружить, який фільм бачив, куди хоче поїхати, ділиться враженнями від музею, що б він хотів з'їсти…
Марту швидше я мушу розговорити, я частіше виступаю ініціатором. Але коли ми вже домовляємося, то сідаємо поговорити окремо, сам на сам. Загалом у нас найчастіше таке сімейне веселе спілкування, але щоб поговорити глибоко, ми намагаємось сам на сам говорити, щоб їх ніхто не підслуховував. Це більше налаштовує на щиру розмову. І тоді вона теж мені розказує про свої переживання: як у школі, а що дівчата, а що хлопці, а які предмети, а як їй це подобається, а як на сцені…
Але кажу ж: ці розмови — це навіть не обов'язково. Вони мають бути тоді, коли назріли і коли дітям хочеться поділитися, а ти можеш вислухати і порадити. Буває, треба просто вислухати і не лізти зі своїми порадами, якщо тебе просять. Бо інколи вони просять: «А що ти думаєш про цю ситуацію і що б ти зробив?». Я відповідаю, що я б зробив, але не кажу, що їм треба робити. Кажу, що у цій ситуації я робив би отак, а ти роби, як тобі підказує серце та розум. Тому я не засікаю спілкування з дітьми за годинником. Це має бути бажання, а не обов'язок.
— Марті та Оресту подобається в Британії? Як змінились їхні уподобання, чим вони захоплюються, які хобі мають?
Безперечно, їм подобається у Британії. Або принаймні вони так кажуть. Я дуже добре помічаю, як це впливає на них. Це цікаво. По-перше, мова. Вони вже її опанували на якомусь фантастичному рівні, виправляють і мене, і Таню. Там у них двомовна школа, бо вони вчаться паралельно відразу англійською і французькою. Французьку вони зовсім не знали, але вже цілком на пристойному рівні можуть щось пояснити.
Дуже помітно, як ця мова впливає. Українська в них, звісно, без акценту, діти нею легко і вдома постійно спілкуються. Але є нові слова, які вони дізнаються в школі вже англійською, а не українською. Орест, наприклад, потрапив під найочевидніший культурний вплив Британії — захопився футболом. Ніколи в Україні футболом аж так не цікавився, а зараз орієнтується ліпше, ніж я. Знає всіх гравців, хто в якому клубі грає, за яку команду, за яку збірну, яка там ситуація у турнірній таблиці англійської Прем'єр-ліги. Він там навіть на матчі ходить, сам грає у футбольній команді класу. І коли розповідає мені, то це дуже смішно слухати. Тату, каже, от, значить, ми сьогодні грали і трапився accident і в результаті цього accident'a призначили penalti і там якийсь Стіві забив goal. Він ніби знає слова «гол», «пенальті» і т. д., але словниковий запас у нього, ця футбольна термінологія вже вся англомовна.
У Марти те ж саме з театральними і кіношними термінами, тому що вона ходить у drama school, вона у нас drama queen, і в неї теж це все проявляється. Тут треба віддати належне — Британія дуже акторська країна, там поширені любительські театри, курси акторства. Їхня шкільна drama school збирала солдаути і повні зали на виставу про Пітера Пена, де Марта грала одну з ролей. Там не можна було квитки купити вільно — все розкупили.
Отака культура, і вона впливає на дітей. Їм подобається це. Орестові футбол, Марті — акторство. Це все клас. Це такий досвід.
— Ви розповідали про кішку Хрустю, яку під час візиту до України цього літа знайшли ваші діти в Бучі. Чи є у Марти та Ореста якийсь домашній улюбленець в Британії?
Так, діти оце приїздили, підкинули мені Хрустю, яку я тепер вожу до ветеринара, роблю щеплення, годую, вичісую — доглядаю одним словом. Діти регулярно цікавляться, як вона. Ну, але це така традиційна історія, коли діти дуже хочуть кота чи собаку, а потім нею займаються батьки. Я їм сказав, що коли приїдуть, будуть самі це все робити. Вони кивають головами і кажуть, що «так, обов’язково». А поки дивляться і тішаться за неї дистанційно.
У Британії у них немає нікого з тварин. В сім'ї, де вони жили раніше, не було домашніх улюбленців. Зараз вони переїхали, але в будинку теж немає нікого. Тому вони люблять свою Хрустю дистанційно. Ну, і я вже починаю її любити. Звикаєш все-таки: живеш один, а тут якась жива душа, яка тебе зустрічає з роботи чи зранку вітає, коли прокидаєшся, просить їсти, пити і на ручки.
— Уже планували чи обговорювали з сім’єю, як проведете час після перемоги і повернення родини в Україну?
Я боюся загадувати це повернення в Україну після перемоги як якийсь план. Наче боюся наврочити… Забобонний став. Але чесно зізнаюся, що такий-сякий план є. В ідеалі, я не знаю, як це станеться, було б класно після перемоги полетіти до них у Британію зі старшим Марком, посадити всіх в автомобіль і всією сім‘єю на авто повернулися в Україну. Щоб це було разом, через всю Європу, з якимось невеличкими зупинками у різних країнах. Бо їхали вони з України без мене, проїхали цей шлях на автомобілі до Британії втрьох, а хотілося, щоб поверталися ми вп‘ятьох, і вони мені показували дорогою, як вони туди їхали і згадували, як це було. Щоб це зафіксувати і, можливо, навіть трошки терапевтично вилікувати цю травму. Тому що ця розлука — це травма. І це дуже складно.
Я можу тішитися за них скільки завгодно. Я дуже тішуся, але це травматичний досвід мільйонів українців. Як би їм не було там добре, вони сумують за домом. Вони сумують за татом, я сумую за ними. І це мусить закінчитися возз'єднанням сім'ї. Інакше це все не має сенсу.
Архівне фото 2019 року
Фото: пресслужба, особистий архів
